Вірш, написаний 25 грудня 1845 року в Переяславі, став славнозвісним посланням до українського народу. Тоді Тарас Шевченко сильно занедужав і вже думав про свої останні дні. На щастя, міцний організм переміг хворобу, але саме цей твір вилився в настанову для українців.

Як умру, то поховайте
Мене на могилі
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.

У той час Тарас Шевченко працював у складі Київської археографічної комісії — їздив українськими селами та містами і змальовував унікальні архітектурні споруди, церкви, монастирі, історичні пам’ятки, а також збирав різні фольклорні й етнографічні матеріали. 

Перебуваючи в селі В’юнище, поет захворів. Про хворобу дізнався лікар Андрій Козачковський, за сумісництвом його приятель, який перевіз Тараса Шевченка до себе в Переяслав. З кожним днем самопочуття поета погіршувалось — зрештою в нього почалося двостороннє запалення легенів. Хвороба була настільки серйозною, що Шевченко вже прощався з життям. 

На смертному ложі, як тоді вважав Тарас Григорович, і було написано легендарний «Заповіт», який згодом переклали півтора сотнями мов. Письменник зміг перемогти хворобу і вже через кілька тижнів вирушив до Чернігівщини за завданням археографічної комісії. 

Першочергово в рукопису не було назви, видавці охрестили твір «Заповітом» через кілька років. У різних списках та виданнях вірш мав різні назви: «Завіщаніє», «Думка», «Остання воля». Назва «Заповіт» закріпилася за ним з 1867 року. З кінця 60-х почалися спроби покласти твір на музику. В 1868 році у Львові до шевченківських свят написали свої варіанти музики до твору Микола Лисенко та Михайло Вербицький. 

Але що хотів сказати Тарас Шевченко, пишучи славнозвісний вірш? Насправді твір передає найзаповітніші бажання автора — жагу до волі українського народу. Поет наче викриває соціальне зло, про яке спочатку наслухався, а потім побачив на власні очі в 1843–1845 роках. Він твердо вірить, що повсталий народ порве кайдани рабства і побудує незалежне українське суспільство. 

Читаючи один із найвідоміших творів Шевченка, починаєш розуміти, як поет ставився до своєї Батьківщини, як переживав за її неї та сподівався на краще майбутнє. Він не лише розповідав власні мрії про майбутнє, а й закликав український народ до боротьби: «І вражою злою кров’ю волю окропіте». 

«Заповіт» також став надією, що свобода настане тоді, «як понесе з України, у синєє море, кров ворожу…».