«Пацьорки», «мурза», «бздура» та «косовиця» — значення цих слів більшість із нас не знає. Але саме вони роблять українську мову такою, якою вона є: живою, динамічною, смачною та різноманітною. Якщо трохи заглибитись, то можна помітити, що кожен діалект української мови розповідає цікаву й унікальну історію свого регіону.

Для вуха пересічного жителя великого міста більшість діалектів є складними для сприйняття. Що більшою є заселена територія країни, то більше в ній діалектів, саме тому в українській мові їх надзвичайно багато. Їхнє існування свідчить про багату історію української мови та її розмаїття.

Будь-яка літературна мова колись вважалася діалектом. Саме так було і з північним говором, яким розмовляє Київ, Чернігів і переважна частина Полісся. Існує теорія, що північний діалект добре зберігся завдяки непрохідним болотам, які служать природною перешкодою для ворогів, а в минулому вони стримували також внутрішню міграцію. Не дивно, що саме північний говір має низку синонімів для позначення болота: трясовина, вокна, бочка чи несцьока.

Звичне для нас слово може набувати аж зовсім несподіваних форм у різних діалектах української мови. Наприклад, візьмемо «велосипед». У центральній частині України можна почути варіант «лісапет», який став бездонним джерелом мемів. У Закарпатській області цей двоколісний транспорт називають «біциґлі». На Буковині кажуть просто «колесо». У Рівненському районі ж «велосипед» раптом стає «ровером».

Століття російського гніту, лінгвоциду та русифікації мали на меті викорінити уявлення про українську мову як незалежну, а українську культуру — як окрему й унікальну. Проте Україна вистояла, як вистояла й українська мова — доказом її насиченої історії, багатства та розмаїття є зокрема діалекти. 

Зберігати діалекти та вивчати їх — означає робити внесок у наше спільне національне надбання та захист української культури, яка і сьогодні виборює право на існування.